osvita.mediasapiens.ua

Сергій Омельчук: Людей, що працюють на сепаратистів, досі не звільнено з донецької філії

фото - Діана Поладова

Після захоплення Донецької ОДТРК збройними формуваннями т. зв. ДНР колишній перший заступник гендиректора КДР ТРК Сергій Омельчук допомагав відновити регіональне мовлення в області та створити компанію фактично з нуля. «Проект був нереальний, якщо дотримуватися всіх норм і правил. По суті, він з’явився не завдяки, а всупереч», — розповідає пан Омельчук. Замість відпочинку після виходу на пенсію він взявся реалізовувати проект як волонтер.

Нині над ефіром «ДоТБ» працює редакція в Краматорську та частина в Києві, а матеріали для випусків створюються ще й у чотирьох корпунктах: Маріуполі, Красноармійську, Артемівську й Волновасі. На думку пана Омельчука, це модель майбутньої регіональної компанії системи суспільного мовлення.

Наприкінці минулого року компанія запустила проект «Комбати наших сердець», присвячений людям, які відзначились у бойових діях на території Донецької області. Завдяки підтримці київського продакшну програми знімаються й монтуються на якісному обладнанні.

Сайт «Суспільне мовлення» публікував інтерв’ю з генеральним директором Донецької філії Віктором Підлісним, у якому той розповів, що станом на жовтень 2015-го філія так і не отримала обіцяних урядом грошей. Пан Омельчук повідомив, що наприкінці минулого року Донецька філія врешті-решт отримала кошти на закупівлю обладнання.

– Минулого року в інтерв’ю сайту «Суспільне мовлення» ви сказали, що суспільне варто створювати після закінчення бойових дій. Чи ви й тепер так вважаєте?

– Я своєї думки не змінив, але хотілося б зробити уточнення. На щастя, гаряча фаза бойових дій завершилася, але не завершився сам конфлікт, який розпочався в 2014 році. Суспільний мовник має дотримуватися стандартів, а не маневрувати під впливом певних політичних сил чи державної влади. Так от, хоча активна фаза війни завершилася, зараз дуже непросто виконувати ту місію, яку покладено на суспільне мовлення.

В тих регіонах, де немає війни, це простіше, а от у Донецькій та Луганській областях дотримуватися журналістських стандартів важче. Скажімо, потрібно отримати інший погляд. Ну як ви отримаєте інший погляд, братимете синхрон у Мотороли або Захарченка?

У такій ситуації в державі почала вимальовуватися нова система мовлення. Було державне, яке тепер перетворюється на суспільне, реформується іномовлення, є комерційні канали. Я не можу зараз сказати, що це буде четверта форма, але мовлення в регіонах, які, по суті, на лінії фронту — особливе. Дотримуватися там усіх журналістських стандартів у протидії інформаційній агресії дуже важко.

– Чому ви вирішили допомагати Донецькій ОДТРК? У чому полягає ця допомога?

– Я вийшов на пенсію й думав: усе, буду ловить рибку. Але сталося не так, як гадалося. Голова Держтелерадіо Олег Наливайко, а також його радник Микола Білоус запропонували підключитися до відновлення мовлення в Донецькій та Луганській областях. Я подивився і зрозумів, що це саме те, чим я хотів би займатися. Проект був нереальний, якщо дотримуватися всіх норм і правил. По суті, він з’явився не завдяки, а всупереч. Ми з колегами мізкували, як усе організувати, якщо нічого немає: ані техніки, ані людей, ані приміщення. І виникла ідея створити телекомпанію, «розселивши» її по області. Зараз будь-яка регіональна компанія сконцентрована в одному місці й журналісти час від часу виїжджають до своїх героїв. Ми придумали схему, відштовхуючись від того, що область півмісяцем контролюється українською владою. Ми вирішили, що база буде в Краматорську, а відділення ще в чотирьох містах — у Маріуполі, Красноармійську, Артемівську й Волновасі. За нашої участі також відновлено й радіомовлення, створено «Голос Донбасу». Думаю, цими днями радіостанція запрацює в Костянтинівці та Волновасі.

По суті, це модель майбутньої регіональної компанії системи суспільного мовлення.

У Краматорську розташована студія, технічне мовлення забезпечується звідти. А творче й технологічне — з Києва. Ми звернулися до колег і попросили на волонтерських засадах надати нам обладнання. Компанії, які постачають телевізійне обладнання в Україні, нам його надали. Щодо контенту, то багато хто відгукнувся й надав нам його на безкоштовних засадах, — ОДТРК (тепер філії НТКУ), а також різні недержавні організації, зокрема «Громадське телебачення», продакшни, блогери. Спершу ми сформували сітку мовлення, потім — структуру, штат, і почали поступово набирати людей.

– Ви набирали людей, які раніше працювали на Донецькій ОДТРК?

– Їх небагато — близько десятка тих, хто виїхали. Близько 90 осіб лишилися. Більша частина технічного персоналу лишилася працювати на сепаратистів. Вони в нас де-юре в штаті, а де-факто — там.

– Але їх уже звільнили?

– Ні, їх переведено у філії. Їх звільняють, але за їхніми ж заявами. Ті, до кого ми звернулися з проханням написати заяву, розраховані. А ті, хто починає хитрувати чи намагається всидіти на двох стільцях, наприклад, оформлені наказами про те, що вони, по суті, у відпустках, їх ми змушені були тримати в штаті. Наразі таких близько п'ятдесяти.

– Чи платили ви гроші тим людям, які лишилися? Люди, які працюють на сепаратистів, отримують зарплату?

– Зарплату ми платимо лише тим, хто зголосився працювати в компанії, виїхав із Донецька та переїхав у Краматорськ, Київ чи інше місто, де в нас корпункт. Тих, хто лишився в Донецьку й зголосився звільнитися, ми розрахували.

– Але досі лишилися люди, яких не звільнили?

– Так. Щоб ОДТРК трансформувалося на філію, всі працівники мали дати згоду. Є відповідні роз’яснення Міністерства соціальної політики як вчинити з такими людьми. Закон забороняє їх звільнити автоматично, без доведення їхньої вини. Ми знаємо, що дехто з колишніх працівників навіть служать в армії т. зв. ДНР. Хай цим займаються правоохоронні органи. Цей баласт просто переїхав у філію, і це регулюється законом.

– Як все влаштовано в Донецькій філії, як вона працює?

– В Донецькій області працює здебільшого інформаційна служба. Редакція в Краматорську, в інших чотирьох містах — корпункти. В Краматорську створюється студія. Інформаційна програма зараз створюється без ведучих, як телевізійний журнал.

З іншого боку, вона динамічна, маючи корпункти, інформаційна служба може отримувати щодня 4–5 матеріалів із області. Кожний корпункт має свою зону відповідальності — 30–40 км в радіусі. Журналісти виїжджають, збирають матеріал, роблять сюжет та чорновий монтаж, викладають у себе на сервері. Потім цей сюжет ми забираємо в Київ, домонтовуємо й віддаємо в ефір.

Минулого року нас дуже хвилював ефір, бо на перших порах ми могли мовити лише в цифрі на трьох передавачах «Зеонбуду». Але потім і уряд, і Держтелерадіо, й Міністерство інформаційної політики, і Концерн РРТ доклали зусиль, щоби Донецька та Луганська компанії отримали й аналогове мовлення. Тепер на ефір Донецької компанії працює вісім аналогових передавачів різної потужності. Невдовзі в Краматорську буде зведено велику вежу. Словом, поступово компанія стає реальним гравцем на телерадіоринку в області.

– Яка роль Київського відділення?

– Київське відділення все зводить, тут центральна апаратна. Рано чи пізно центральна апаратна переїде в Краматорськ, але поки що і з погляду безпеки, і з погляду фахівців зручніше це робити звідси.

– Коли жителі Донецька зможуть дивитися «ДоТБ»?

– Для того, щоб дивилися в аналогу, треба поставити дуже потужний передавач, мало не 50-кіловатний. Нас дивляться в Донецьку, але в інтернеті.

З Донецька нам надходять текстові матеріали, а ми їх певним чином обробляємо й видаємо як радіо- чи телесюжет. Тобто в нас щодня є матеріал безпосередньо з Донецька від наших людей. Не будемо їх називати, скажімо так — це наші друзі.

– Чи отримала Донецька філія обіцяні гроші на обладнання?

– Так, минулого року уряд усе ж виділив кошти, і Донецька компанія в листопаді 2015 року їх отримала та закупила репортерське обладнання. Тепер основне обладнання для студії й для корпунктів є, люди можуть більше не працювати на «мильничках», як до того.

– На вашу думку, якого контенту потребують жителі Донецької області?

– Потребують програм, які би допомагали людям зорієнтуватися в подіях. Щоб вони чули іншу позицію, інше бачення. І дуже практичні матеріали — де краще перетинати лінію розмежування, де отримати реєстрацію, як проїхати до родичів, як повернутися додому, як отримати пенсію, де зафіксувати акт державного чину. Наприклад, народилася дитина — їй надають свідоцтво про народження в «ДНР». Це означає, що вона де-юре не народилася, її треба зареєструвати на території України. Дуже конкретні речі. Якщо ми даємо інформацію людям, які живуть по цей бік фронту, то вони вже розкажуть своїм родичам на окупованих територіях, і в людей з того боку вже буде інформація. Донецька філія готує передачі на ці теми.

Дуже приємно, що колеги дотримуються стандартів. Журналісти не знімають заяв про наміри влади. Вони намагаються знімати результати її діяльності. Адже чим відрізняються матеріали на державній компанії й на суспільній? От на державній якраз знімають заяви про наміри. А на Донецькій компанії інший підхід — ми розповідаємо про те, що зроблено і як це сприйняли люди. Не зроблено — критикуємо. Причому з врахуванням усіх стандартів.

– З тих програм, які виробляє Донецька «ДоТБ», яка, на ваш погляд, найцікавіша?

– Всі цікаві й важливі. Мені до серця припав проект, який народився в журналістському середовищі. Ми думали робити проект «Агов, земляки!» — про людей, які виїхали з Донецького краю і розселилися по всій Україні.

З певних технологічних та організаційних причин цей проект не пішов. Але під час роботи над ним ми вийшли на більш потрібний для глядачів із усіх регіонів проект, який має назву «Комбати наших сердець». Ця тема з’явилася, коли ми почали шукати персонажів для «Агов, земляки!» й натрапили на цікавого чоловіка — Андрія Янченка. Він був комбатом батальйону «Київська Русь». Втім, виявилося, що він киянин. Андрій мав успішний бізнес, але коли почався Майдан, залишив роботу, став командиром першої сотні. А потім пішов добровольцем і став командиром роти, а згодом і добровольчого батальйону, який влився в регулярні Збройні сили. Через його історію й з’явився наш проект.

стоп-кадр з проекту "Комбати наших сердець"

Вже вийшло п’ять нарисів, у роботі два, ще два в розробці. Донецька компанія хоче запропонувати цей формат нашим регіональним колегам. Програми зроблені на дуже високому технологічному рівні. Тут ми використовуємо сучасні камери, виходить дуже якісна картинка, монтаж, титри… Не соромно запропонувати будь-якому каналу. Я вже не кажу про наповнення. В цій програмі герої розкриваються й демонструють себе такими, якими вони є насправді. Комбати — це такий збірний образ, бо є й волонтери, й лікарі, й рядові солдати. Людина, яка брала участь у воєнних діях у Донецькій області та в критичній ситуації проявила свої найкращі риси, — і є комбатом наших сердець.

стоп-кадр з проекту "Комбати наших сердець"

– Хто робить проект і звідки у вас хороша техніка?

– Роблять представники Донецької компанії, які працюють із Києва. Техніку орендуємо.

– А звідки кошти?

– Шукаємо. Ми звертаємося до колег, які мають власну техніку, пояснюємо, для чого вона нам потрібна, й нам допомагають на волонтерських засадах, зокрема один київський продакшн. Наші працівники роблять монтаж на їхньому обладнанні.

– Скільки людей працює над проектом і хто є автором?

– Єдиного автора немає, це колективний продукт. Серед творців — люди, які в своїй професії вже багато зробили. Над одним випуском працює до десяти людей. Плануємо дві програми на місяць. Вони вже почали виходити, 2015 року ми видали п’ять програм. Цього року буде 2–3 випуски на місяць. «Укртелефільм» також хоче долучитися до виготовлення програм. Як я казав, є формат, і тепер будь-яка регіональна компанія чи центральна дирекція можуть його взяти й використовувати як основу для фільму вже про свого комбата.

В січні вийдуть випуски про волонтера з Канади Стіва Гуду й рядового Євгена Русанова —  Чінгіза, який захищав Дебальцеве.

comments powered by Disqus